Главная | Регистрация | Вход
Пізнай свою країну
Меню сайта
Форма входа
Категории раздела
Родной край [13]
Описание достопримечательностей Криворожья
Путевые заметки [3]
Впечатления во время путешествий
Прародители [1]
Очерки о народах из которых впоследствии сложился украинский народ
Поиск
Календарь
«  Март 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архив записей
Друзья сайта
www.ZVEROZUB.com - Дикий отдых, авто+вело туризм, экстрим и натуризм в Крыму
Дикий отдых, авто+велотуризм, экстрим и натуризм в Крыму
На русском, английском и немецком языках: путеводители, отрывки из книг, статьи, учебные материалы по анимации, подвижным играм с детьми, домашнему видео, рыночные исследования и учебные пособия по товарам пляжной и молодежной культуры, репортажи, научные исследования Игоря Русанова и Анастасии Русановой, отзывы туристов о Крыме, объявления, ссылки, более 6 000 фото, отрывки из видео, проекты.

Природа України. Екологія, охорона природи, краєзнавство, туризм...

  • Официальный блог

  • Сообщество uCoz

  • FAQ по системе

  • Инструкции для uCoz

  • Статистика
    Главная » 2009 » Март » 18 » Факти та міфи про походження назв Русь, Україна і Росія
    Факти та міфи про походження назв Русь, Україна і Росія
    20:09

    Греками-візантійцями найменування Русь вимовлялася як Руссія, латинянами - Рутенія. Також назва країни була широко відома за своїм природним, дійсним найменуванням – Русь.

    У той же час вживалася назва Україна.


    Проте найбільше поширення у світі, особливо у новітні часи, назва Русь – як Росія – дістала починаючи з ХVIII ст., і причиною цього стало взяття її у якості нового найменування Московського царства, яке у той час активно розбудовував та розширював цар Петро I. 

    Розумному та енергійному цареві хотілося будь за що ствердитися у світі, і особливо змінити відношення до нього старих європейських держав. А для цього була потрібна відома у світі назва, яка б мала більш соліднішу історію, ніж тогочасна історія його Московської монархії, та могла б викликати повагу іноземних держав. 


    Зважаючи на генеалогічний зв’язок відростків гілок родоводу деяких московських царів з древніми київськими князівськими родами, а також певні традиції, що були перенесені із „мати руських городов” за межі Русі - на суздальські, новгородські, смоленські та московські землі, безумовно єдиною можливою для такого використання, могла б бути саме назва Русь.

    Слід також зауважити, що у вирішенні питання найменування своєї держави Петро І виказав велику хитрість. Певно усвідомлюючи, що просте використання чужої назви негідно його монаршої величності, та за придбаною звичкою називати все іноземними іменами, московський цар, своїм указом в 1721, повелів іменувати свою надбану імперію неруським словом "Russia”, що в Московщині лише згодом стало вимовлятися як "Росія".

    Таким чином було вирішено дві проблеми: по-перше – у сприйнятті своїх підданих – московітів, та споконвічних жителів Русі - українців, у буквальному розумінні, неналежна Московському царю назва Русь, формально, у її дійсному вигляді, не була взята; по-друге – у сприйнятті іноземців, Russia (Росія) була тою країною яку вони знали як у минулому могутню, із великою історією, тобто - Русь.

    Саме „Руссия” – так став називати свою імперію Петро І. А Россия вона стала називатися лише згодом, – можливо і під впливом назви знайомої тепер росіянам річки чи то якогось племені з назвою Рось (а не навпаки – як згодом почали стверджувати деякі російські історики), а можливо і тому, що за особливостями своєї анатомії та артикуляції, вимовляти „Россия” – легче ніж іноземне „Руссия”.

    Отже, відбулася підміна понять та назв, в результаті чого найменування "Русь", що у світі переважно загальновідоме як "Russia", грецькою та латинською звучить як „Руссія”, в англомовній традиції  пишеться "Russia", і вимовляється як „Раша”, а російською ж вимовляється та пишеться „Росія”, - за межами власне України-Русі пов’язується виключно з Москвою і Росією.

    Використання найменування назви сусідньої держави – Русі і спотворення її до назви Росія, призвело до виникнення, можливо одного із найбільших міфів у світовій історії...

    Факти і міфи

    Rus'_simbol

    Розпад Русi на окремi удiльнi князiвства, що був узаконений Любецьким з'їздом князiв 1097р., поклав початок формуванню iсторичних українських земель. У відомих стародавніх літописах вперше згадується найменування Україна (також вживаються назви - украйна, украйна, украина - /Примітка: Переписувачі того часу не завжди робили різницю між рядковими і заголовними літерами, а часто (у різних переписах - варіантах літописів) писали лише буквицю на початку глави. - В.Г./) . Так під 1187 р. Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що ''плакашеся по немь вси Переяславци'', бо він був князем ''всякими добродЂтельми наполнен - о нем же Оукраина много постона''. Під 1189р. в тому самому літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він ''еха и Смоленьска в борзЂ и приЂхавшю же емоу ко ОукраинЂ Галичькои'' (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис ''данилу же возвратившоуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск i Верещин, Столпе, Комов и всю Оукраинoу'', себто - всю забужанську Україну. Зміст літопису і написання руською (не плутати з російською) мовою слова „Oукраиноу” указує, що йдеться саме про "Україну" в розумінні "країна" - Вітчизна (аналоги є в інших слов'янскьих мовах, наприклад у польскій - „крайова”/Krajowa).  У сучасній же російській мові залишилося слово "окраина", яке, зберігши спільний корінь, має інше значення.


    В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів ''украйняни'', під 1280 - ''на вкраинЂ'', під 1282 р. - ''на вкрайницЂ''. В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві. Одночасно вживалися дві назви Русь і Україна (приклади подвійного найменування країн у Європі поширені і зараз: Англія - Британія, Голландія - Нідерланди, Фінляндія - Суомі...).

    На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Mikro Russia (<Мала Русь> /російською стали називати – „Малороссия”/, тобто <Русь старша, початкова, основна, давніша>), а Залісся й Новгородщину - Megale Russia (<Велика Русь>, що означало <Русь пізніша, похідна, новостворена>). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем "рос" (<народ Рос>), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.

    Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха.

    Патріарх і імператор почали називати споконвіку їм відому Київську, Придніпровську Русь - Малою, а землі Залісся, - Руссю Великою. У межах Малої Росії, за візантійським уявленням, були розташовані єпархії: Галицька, Володимиро-волинська, Холмська, Перемишльська, Луцька і Туровська (1347 рік). У Малій Русі лежало місто Київ, де спрадавна перебував глава Руської Церкви - митрополит Київський і всія Русі (1354 рік). Імператор Іоанн Кантакузен, звертаючись до князя Любарта Гедиміновича і переконуючи його не домагатися встановлення особливої митрополії малоруської, говорив в 1347 році: »Ти знаєш, що так було встановлено і узаконено з тієї пори, як народ руський пізнав Бога і просвітився святим хрещенням, щоб був один митрополит - Київський, для всія Русі, як для Малої, так і для Великої».

    Галицько-володимирський князь Юрій II (25 березня 1340 року) в латинській грамоті до великого магістра німецького християнського ордена Дітріха, від 20 жовтня 1335 року, називає себе « «Dei gratia natus dux totius Russiae myncris», тобто «Божиею милостью прирожденный князь всея Малыя Руси». Польський король Казимир III, який, як пишеться в Густинському літопису, «собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его», в 1340 році оволодів галицько-волинськими землями і, у грецькому листі до константинопольського патріарха Філофея (1370 рік), привласнив собі титул короля Ляхії і Малия Русі.

    Спочатку і титул <всія Русі>, і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом X-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він <їде на Русь>. Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям <Русь> розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися <руськими землями>, але самі вони Руссю ніколи не називалися.

    Водночас, з XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні ''країни або держави, заселеної українцями''.

    Одним із чисельних, документально засвідчених, фактів того, що в XVI столітті Московське царство ще не було ні Руссю, ні Росією, є те, що у требніку Петра Могили підпорядкована йому територія називається Росією, у той час, коли Москва з прилеглими землями у церковну підпорядкованість Київського митрополіта не входила.

    У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін <Росія> і плутати його з назвою <Русь>. В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: <Митрополит Кіевского престола и всея Росіи> (митрополит Мисаїл, 1476 р.), <митрополит Киевъский, Галицький и всея России> (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе <російським> або <роським> народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських <русских>.

    Самоназвою людей Московщини було "православниє", рідше "русскіє". Іван Аксаков в листі до письменника Ф. Достоєвського пише: "Мудра річ написати заклик до русского народу, як його пишуть в інших країнах: "французи” або "британці” — "Русские!” не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: "Православные”. Ось як русскій народ визначає свою національність”.

    Книжною формою слова самоназви було "московит". Термін "русский" було введено спочатку у письмову форму. Першими його стали вживати поляки. Наслідуючи їх, в окремих випадках, головним чином через цензурні міркування, стали вживати полонізм "росіянин" українські та білоруські автори.

    Цікаво, що слова - українець, русин (карпатський українець) білорус, половець, татарин, монгол і т.д. - іменники, а „русский” – прикметник. Це є додаткове свідчення того, що "руські" (русские) означає людей, які комусь належать. А точніше, мають належність до Русі , у тому значення - як воно було у дійсності, а саме - Великі Київські князі посилали своїх синів та дружинників завоювувати і обживати нові північні землі, а їх народ робити руським...

    Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він „жалував" (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу. Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від держави, громади чи особи) називається „жалование", себто ласка. Це також відбилося в мові. Москвини – аристократи і мужики – називали себе „царскими людьми" до XVIII ст., а потім – „русскими". Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО): українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму „русский", тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг сприйняти іменникової форми „русин" (Штепа Павло: "Московство його походження, зміст, форми й історична тяглість").

    Слід відзначити, що з часом придворні російські майстри від філології та історії, в угоду царських величностей, спромоглися доводити, що русский, у бажаному для них значенні, то є вже не прикметник…

    Цікаве морфологічне підтвердження спадкоємності України від Русі, що полягає у використанні в російській мові прийменників "на" і "в". Так, по відношенню до "Русі" та "України" вживають прийменник "на", і не вживають його по відношенню до Росії. Порівняйте: "на Руси" , "на Украине" і "в России".

    Як би там не було, але дійсно, що жителі Московщини називали себе православними, а також "русскими", маючи на увазі своє відношення до Русі - тобто до тієї території яка від них них починалася південніше Смоленщини. Відношення Московії до Русі на чолі з Києвом, у певний час, можна порівняти з відношенням нової території до метрополії. 

    Після монголо-татарського нашестя і дроблення Київської Русі на окремі незалежні князівства Русь зберігається як назва історичних земель, але Московський цар, об'єднавши під своєю владою Новгородські, Володимирські, Суздальські та Московські землі, офіційно зветься «великим князем Московським». А задовго до того як слово Русь стали приладнувати до своїх титулів московські царі, ним скористався правитель Литовського князівства «Великий Князь Литовський і Російський». Саме на переговорах з представниками Литовського князівства в 1493 році московський цар Іван III вперше включив у свій титул вираз "Всія Русі".

    Ця звичку використовувати все західне проявлятимуть і подальші московські правителі.

    Грецькі терміни Росія (Росія) у самій Московії, для позначення країни, почали вживатися в XVI ст.: назва "Россия" вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі <Псалтирі> вперше вжито назву <Великія Росіи>.


    Від середини XVI ст. "Россией" стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, <слово "Россия" або "Росія", "российский" було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща - Сарматією, Угорщина - Паннонією, Греція - Елладою і т. д.

    У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул <всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец>. 


    У 1721 р., осягнувши свою гегемонію в Східній Європі, цар Петро І змінив віковічну назву Московського государства, взявши для неї назву Київської держави, у вимові прийнятому канцелярією церковного патріарху, - Росія. Для цього він звелів припинити називати себе "Царь Московський" і змінив свій титул "самодержець" на іноземний - "Імператор Всеросійський", після чого в 1725 р. іноземним країнам були розіслані директиви у подальшому іменувати государство не Московським а Російським, "...чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано".

    Термін „самодержець”, що увійшов у предикати царської влади за московських „Іоаннів” і вказує на одноосібного правителя без означення виду (типу) держави. Монарх або імператор – це самодержець. Палкий прихильник голландського, Петро І, руське слово "самодержець", замінив на іноземне "імператор", додавши до нього, утворений також від іноземного "Russia" (Россия), прикметник "всеросійський". Якщо знати Петра І, то неважко здогадатися, що зробив він таку заміну виключно задля іноземного пишного звучання цих слів, з єдиним бажанням - приблизитись до рівня європейських монархів, використовуючи авторитет знаного у Європі терміну Русь.

    З тих самих часів і почав народ Московський офіційно іменуватися "російським". А в Україні-Русі ще довго вживали природну назву "москалі", або - тобто жителі Московщини або Московського царства. Згодом слово "москаль" стало також означати – військовослужбовець царського війська. Часто вживане у літературі, також, слово "москвин". 


    Водночас колоніальна назва "Малоросія" з етнонімом малорос, малороси поступово набула образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісного.


    Слід зауважити, що, в історичній дійсністі, підґрунтя для такої зневаги українського народу власне не повинно було бути. А створена вона, вказана зневага, виключно демагогією царсько-імрерьских придворних істориків-політологів.

    Прихильникам приниження українського етносу слід би краще знати історію, бо не було у давні часи на теперішніх московських та прилеглих землях не лише ніяких росіян, але не було і народу, який до 1721р. іменувався "московіти". Адже у скіфські часи (VII-IIст. до н.е.) скіфи, що харчувалися обробляючи землю, жили, як писав історик Геродот, на правобережжі Дніпра. Греки їх називали борисфеніти. Ці орачі мешкали також в межах 3-х днів їзди на схід і 11 днів на північ. А далі, на північ від сучасного Чернігова, у межиріччі Волги та Оки, як засвідчує Геродот, мешкали „андрофаги” (людоїди). Згідно Геродоту, андрофаги були "особливим плем'ям, зовсім не скіфським. Серед всіх андрофаги мали найбільш дикі звичаї; вони не визнавали ніякої справедливості і не мали ніякого закону; вони вели кочове життя; їх одіяння схожі зі скіфськими; їх мова досить відмінна від скіфськї; вони одні зі всіх цих племен є канібалами".


    Засновником держави, що з XVст. стала називатися Московською, вважається Андрій Боголюбський (близько 1111 - 29 червня 1174). Син князя Юрія на прізвисько "Довгі руки" (на Московщині його стали називати "Долгорукий") і дочки половецького хана Аєпи Осєкєвіча. Андрій Боголюбський носив спочатку ім'я Китай, а Андрієм став пізніше, після хрещення. Прізвисько ж Боголюбський дістав, разом із назвою містечка Боголюбове, яке зробив своєю резиденцією у 1158р.  

    Намагався відірвати Суздальську землю від Києва, утворити окрему митрополію, організував пограбування Києва та винищення його мешканців у 1169р. На чолі війська зібраного за межами Русі, яке складалося із суздальців, смолян та половців, Андрій Боголюбський два дні грабував і палив "мати руських городов". Безліч киян були убиті та забрані в полон. У монастирях і церквах забиралися не тільки коштовності, але і вся святість: ікони, хрести, дзвони і ризи. Були підпалені та розграбовані Печерський монастир і Софійський собор, вивезена з Києва ікона Пресвятої Богородиці. Пізніше Боголюбській був убитий своїми прибічниками.

    Розгром Андрієм Боголюбським Києва підірвав могутність Русі і поклав початок довгого і сумного періоду її занепаду та, в кінечному рахунку, зникнення. 

    Використовуючи видуману назву "Южная Русь" (до XVIIIст. назв "Южная Русь" та "Киевская Русь" не існувало. Вони були вигадані пізніше істориками Російської імперії) і виправдовуючи "политическими причинами" грабіжницький похід Андрія Боголюбського на Київ, Російська православна церква Московського патріархату вихваляє усі його діяння, називає "Великим святым благоверным князем", і, підмінюючи поняття, стверджує, що "Боголюбский сумел добиться объединения Русской земли под своей властью".

    Слід визнати, що московські ідеологи, у певному значенні, все ж таки мають рацію. Своїй північній батьківщині Андрій Боголюбській дав не тільки ікону Пресвятої Богородиці, мощі Бориса і Гліба, та багато іншого награбованого добра, але й головне - російську мову київського зразка.


    Угро-фінські народи сприймали російську мову у міру своєї фізичної здатності її вживати. Цілком закономірним було її спотворення. Виникаючі помилки з часом закріплювалися як норма і входили у мову самих колонізаторів.

    Виникаючі помилки російської мови додавали їй якусь особливу своєрідність.  

    Великий російський поет Олександр Пушкін в поемі "Евгений Онегин" із цього приводу навіть помітив: "Без грамматической ошибки я русской речи не люблю". Самого поэта умиляли "неправильный, небрежный лепет, неточный выговор речей".

    Він геніально підмітив:

    "Не все ли, русским языком
    Владея слабо и с трудом,
    Его так мило искажали,
    И в их устах язык чужой
    Не обратился ли в родной?"

    Високоосвічені верстви населення вважали її мовою простого народу і вважали за краще висловляться на престижній французькій. Та ж пушкінська Тетяна свій лист Онєгіну писала французькою.

    Виправдовуючи свою героїню, автор пояснював:

    "Она по-русски плохо знала,
    Журналов наших не читала
    И выражалася с трудом
    На языке своем родном,
    Итак, писала по-французски...

    Что делать! повторяю вновь:
    Доныне дамская любовь
    Не изъснялася по-русски,
    Доныне гордый наш язык
    К почтовой прозе не привык".


    Прищепити любов до рідної мови російської знаті і відвернутися від французької допоміг агресивний Наполеон.

    Напевно, першим високопоставленим чиновником, що не посоромився відкрито, на найвищому рівні говорити російською був князь Потьомкін. Хоча дехто з придворних ще пробував його за це соромити.


    Серед безлічі спотворень, які зазнавала на північних землях київська мова, найпоширенішою була нечітка вимова слів.

    Більше за всіх постраждав ненаголошений звук "о", замінений на нечітке "а" або взагалі виключений з мови.

    Скажемо слово "полотенце" стало вимовлятися як "плтєнце", "говорити", як "ґваріть" або взагалі "ґріть" і т.п. З часом звук "а" настільки зміцнився в московській мові, що навіть виник термін "акання".


    Михайло Ломоносов цьому явищу присвятив такі строчки:


    "Великая Москва в языке толь нежна,
    Что А произносить за О велит она".

    Інший великий російський учений - історик Василь Ключевській теж відзначав, що московський говір деякими рисами значно відійшов від того, як говорили в Київській Русі.


    На його думку "ґаваріть па-масковскі" (так і написано у Ключевського) означало порушувати правила стародавньої фонетики.

    Таким чином, Московському патріархату, безумовно є за що шанувати свого Андрія Боголюбського.

    Але при чому тут Україна?

    Пояснюється все просто. Шануючи Андрія Боголюбського, як святого, Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ), по суті, підтверджує, що вона московська, або (все одно) промосковська, тобто по суті - російська.

    Незважаючи на те, що в Україні далеко не усі шанують УПЦ, і значна кількість громадян віддають перевагу Українській православній церкві Київського патріархату, Українській автокефальній церкві, а також Українській греко-католицькій церкві, українське керівництво, з часу прем’єрства В. Януковича, публічно демонструє свою прихильність і підтримку виключно Православній церкві Московського патріархату – УПЦ. Цей факт набуває певного значення, якщо звернути увагу на те, що УПЦ відкрито фінансово підтримується російським керівництвом, і діє обов'язково тільки за ухвалою Московського патріарха.

    Цікаво, що ні у кого чомусь не виникає питання – чому в Україні немає жодної парафії Російської православної церкви? Відповідь проста, - навіщо? Адже так звана Українська православна церква "УПЦ Московського патріархату" виконує повністю функцію РПЦ.

    Вирішено усе доволі просто - повне ім'я "УПЦ Московського патріархату" майже ніколи в Україні не вживається, а натомість відомий його скорочений варіант "Українська православна церква". Тобто, фактично і тут чиниться неправда - здійснюється підміна найменування, оскільки "УПЦ Московського патріархату" реально не може бути "Українською православною церквою" – проте виходить!...

    А те, що святі отці УПЦ Московського патріархату «розмовляють» як правило російською і майже ніколи українською мовою, - на це вже уваги ніхто не звертає.

     Мало хто зважає й на те, що глава так званої "Української православної церкви", звертається до свого московського керівника не інакше як "Ваше Святейшество, Святейший Владыко и Отец!", і від нього одержує своє «васальне» прізвисько "блаженнійший". Останній з призначених у Москві на служіння в Україні "блаженнійших" - Патріарх УПЦ Московського патріархату Володимир (справжнє прізвище - Віктор Маркіянович Сабодан), відомий тим, що уникає приймати участь у святкуванні річниць Незалежності України.


    При цьому всіляко ігнорується той факт, що Київська митрополія незрівнянно старша і канонічніша московської. А яким, так би мовити, некрасивим способом Москва отримала патріаршество, свідчать найкрупніші російські православні історики – наприклад А.В. Карташев.

    Довідка:Предстоятель УПЦ «Блаженнійший Митрополит Київський і всія України» обирається в Москві, очолюваним Московським патріархом, Архієрейським Собором, із числа, затверджених Московським же патріархом, кандидатів, і ним же – Московським патріархом – затверджується на посаду. (Див. Устав Русской Православной Церкви) .

    Щоправда, російські діячі Православної церкви Московського патріархату, в іншому місці це заперечують, стверджуючи що на свої церковні посади вони призначаються богом - „Мы, архипастыри, избранные Господом на служение благу народа Божия”. І, використовуючи мілітаристську риторику, далі з погрозою, українців попереджують: „знаем: тот, кто поддерживает расколы, воюет с Богом. Эта война никогда не кончится победой, но принесет всем страдания и горе. Церковь всегда поддерживала только тех, кто твердо стоит за единство канонического Православия” (Читай – покірливість Москві). (Див. Послание Архиерейского Собора Президенту Украины Леониду Даниловичу Кучме).

    ДОДАТОК

    Слід зауважити, що намагання втілити у життя план об’єднання слов’янський народів за Андрієм Боголюбським, не припиняються досі. Активно діюча в Україні, громадська організація „Единое Отечество” на весь світ проголошує, що лівобережжя Дніпра то не є Україна (Див. «Русская и православная общественность Украины, Новороссии и СПГ поддерживают заявление Виктора Януковича о государственном статусе русского языка. Заявление пресс-службы "Единого Отечества», а також - "Мы искренне рады Вашему визиту в бывшую Новороссию - Днепропетровск...) . А "об'єднання" слов'янських народів, за твердженням "Единого Отечества", передбачає обов'язкове об'єднання з Казахстаном (Див. http://otechestvo.org.ua/vesti/2004_10/v_11_10.htm ).

    УПЦ Московського патріархату, а також безліч інших російських громадських організацій, які діють переважно у східних та північно-східних регіонах України, активно втручаються в політичне і громадське життя українців і, агітуючи за об’єднання слов’янських народів, усіма своїми діями показують, що мають на увазі об’єднання виключно за Андрієм Боголюбським.

    Активісти цих організацій ведуть відкриту пропаганду, спрямовану на розкол України; безупинно стверджують про відмінності та нездоланні протиріччя між громадянами заходу, центру та сходу України, натякаючи, а то і відверто публічно проголошуючи, що буцімто справжні нащадки Русі, то є лише власне росіяни, та можливо малороси – мешканці східної та частини центральної України.

    Подібних російських організацій в Україні так багато,  що для корегування їх роботи було створено Конгресс русских организаций Украины”, „Союз православних граждан Украины”, „Российский клуб”, "Русский блок" та ін.

    Про те, настільки великий вплив таких організацій, наприклад, свідчить те, що нерідко громадяни лише від них дізнаються про деякі сенсаційні рішення найвищих керівників України.

    Особливо ативізується втручання у періоди особливо значущих для України, громадських та політичних подій. Так, в період виборів Президента України 2004 року, діячі УПЦ Московського патріархату неприховано агітували виключно за кандидата, якого відкрито підтримувало керівництво Росії. У хід йшли будь-які способи. Зокрема - безліч відеороликів (що демонструвалися навіть у період коли, перед виборами, реклама була заборонена законом), де керівник УПЦ Московського патріархату повідомляв численні свої благословення і благословення "Его Святейшества Святейшего Патриарха Московског и всея Руси Алексия ІІ". Тут же демонструвалися кадри де, у супроводі московських попів цей кандидат набожно запалює у церкві свічку. Очевидь, даку підтримку кандидат дістав за свої обіцянки введення в Україні державної російської мови та подвійного громадянства для українців і росіян (Подвійне громадянство істотно полегшить відтік українців до Росії, як остарбайтерів російських будівництв, і корінним чином поліпшить умови для експансії на Україну російського промислового капіталу, що відповідає російській концепції створення нової "ліберальної імперії"). Слід додати, що восхваляючи "благословенного" кандидата, промосковські попи відверто паплюжили його опонента.

    Примітним штрихом цієї агітаційної передвиборчої компанії став анекдотичний факт, - коли президент Росії В. Путін, задовго до визначення результатів виборів президента України, двічі спеціально приїздив і двічі поздоровляв з перемогою кандидата за якого „молилась” і називала єдиним та „благословенным” церква Московського патріархата.

    Проімперську, і, по суті, антиукраїнеську, ідеологію надихають і новітні дослідження ведучих російських учених, які, наприклад, дійшли того сенсаційного висновку, що Русь у 10 сторіччі взагалі не хрестили, - а зроблено це було у часи Московського царства, за Дмитра Донського та Куликовської битви.

    Зокрема, вони наполягають, що варяг Рюрик, покликаний княжити на Русь, заснував „Российское царство (у виданій в Москві книзі А.Фоменка, Г.Носовського – „Начало ордынской Руси”). Тобто, майже у всіх таких аргументах, проглядається, притаманна російським дослідникам, спроба принизити значення Русі часів Київського князівства, перенесенням значення і навіть фактів подій на територію московського царства, яке вони наполегливо називають російським (а часом „руським”, уникаючи фактичного – „московське”). 

    Цікаве спостереження: - тільки-но звертаєш увагу на недолугість ксенофобського, антиукраїнського писання чергового московського автора, як його (наприклад, того ж Форменка і Носовського) російські колеги об’являють недостойним серйозної уваги, і, тут же публікують аналогічні опуси, у своїй інтерпретації.

    Нотував Довкола, 9 листопада 2004 р

    Повністю публікація на сайті:  

    http://patent.net.ua/intellectus/inteligibilisation/facts/24/ua.html

    Дивіться також:
    Категория: Родной край | Просмотров: 2197 | Добавил: psk | Рейтинг: 5.0/2 |
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *: