Територія сучасного Дніпропетровська належить до степової частини України. Здавалося б, нічого особливого, але в цьому якраз причина цікавої, героїчної і в той же час трагічної нашої минувшини: в сиву давнину степи України разом із степами Росії та Дунайської долини були своєрідними коридорами для просування народів у Європу з Середньої Азії, Кавказу та Уралу. У IV-V ст. цим шляхом пройшли до Західної Європи полчища гуннів, очолюваних Аттілою, а у VII ст. булгарська орда, очолювана Аспарухом, вторглася на Балканський півострів, змішалася з місцевими слов'янськими племенами. У VIII ст. у наші степи з Північного Кавказу прийшли хозари, розширивши територію своєї держави - Хозарського каганату, яку у X ст. зруйнував київський князь Святослав Ігорович. Степами України у IX ст. вийшли в Дунайську долину мадярські племена з Уралу. Через ці степи у середині XIII ст. пройшли орди хана Батия.
Наші степи були також зоною постійних міграцій кочових племен. Нам відомо, що за часів Київської Русі тут з'являлися тюркські племена печенігів, тюрків, половців, татар. Міграція чужоземців по наших степах або їх тут перебування не сприяли заселенню степової частини України і призвели до утворення своєрідної зони відчуження, яка у XV ст. отримала назву "Дикого Поля", а в сучасній науковій літературі - "Великого степового кордону України". Південний край цієї зони проходив по Причорноморських степах, а північний періодично зазнавав змін залежно від співвідношення сил наших пращурів та степовиків. Так, після здобуття ханом Батиєм Києва (1240 р.) північний передній край Великого кордону став проходити південніше цього міста, а в XIV ст. під натиском литовсько-українських військ - відсунувся (на Правобережжі) аж до Чорного моря.

Невелика частина тюркських племен (5-6 знатних родів), які були у складі війська хана Батия, поселилася в XIII ст. в Криму, перейшла на осілий спосіб життя" отримавши назву кримських татар. Внаслідок розпаду у середині XV ст. Золотої Орди в Криму виникло Кримське ханство.
Після захоплення Османською імперією наприкінці XV ст. Кримського ханства та територій у нижній частині Дніпра, Дністра та Дунаю, а також вторгнення в середині XVI ст. в Причорноморські степи Ногайської орди, яка прийняла протекторат Криму, передній (північний) край Великого кордону відкотився на Лівобережжі до р.Рось (Черкащина), а на Правобережжі до р.Ворскла (Полтавщина). Зона Великого кордону на цей час включала південні регіони сучасних Черкаської та Вінницької областей, повністю Кіровоградську, Дніпропетровську, Миколаївську і Херсонську та частково Одеську й Запорізьку області.
Із змінами кордону рухались відповідно українці і татари, тому дуже часто вони опинялись на чужій території. Так, коли зона кордону пересунулась до Причорномор'я, там поселилися українці, а коли передній край кордону пересунувся на північ, вони опинилися на турецькій (татарській) території.
Те ж саме відбувалося і з татарським населенням. Але, незважаючи на наявність різних релігій, мов і звичаїв, між українцями і татарами існувало певне взаєморозуміння, яке проявилось у спільному господарському використанні території Великого кордону. Про те, як сприймалася зона Великого кордону у свідомості українців і татар, свідчать слова одного з кримських ханів, висловлені у листі до великого князя литовського (початок XVI ст.): "То земля не моя і не твоя, лишень Богова".

На території Великого степового кордону України як зони відчуження буяла недоторкана природа, паслись табуни диких коней, стада зубрів (диких корів), оленів, кіз, диких свиней. У степових травах, висота яких сягала двох метрів, гніздилося безліч птахів: гусей, дроф, качок та ін. У річках та озерах водилася величезна кількість риби. Особливо славилась багатством риби р.Самара. В лісах, урочищах та байраках було безліч промислового звіра: лисиць, куниць та ін., а також гнізд диких бджіл.
Величезні, казкові природні багатства Дикого Поля приваблювали як татар, так і українців. Тут були сприятливі умови для скотарства, тому татари з півдня заглиблювалися на територію кордону із стадами овець, великої рогатої худоби та табунами коней. А з півночі - українці займалися різними промислами: ловили рибу, збирали мед, полювали і т.ін.
Опинившись на Великому кордоні - між кочівництвом і осілістю, між слов'янами-християнами і мусульманами, між культурами Сходу і Заходу - українці і татари як сусіди виявилися, за визначенням Я. Дашкевича, дуже місткими етносами для запозичення чужоземних елементів в усіх сферах життя, не втрачаючи при цьому своєї національної суті. Так, кочовий спосіб життя був типовим для південного та південно-східного прикордоння. Але під впливом українців на південній частині Великого кордону з'явилися татарські та калмицькі постійні зимівники і села. І навпаки, на його північній частині, в українців, під впливом кочівництва з'явилися вівчарство, тваринництво, конярство.
Функціональними мовами з обох боків кордону були українська і татарська. Українською мовою володіли турецькі урядовці, кримські хани (залишилися листи і ярлики кримських ханів XV - першої половини XVI ст., написані українською мовою), а також рядові татари, що контактували з українцями. Татарською мовою володіла частина українського населення прикордоння, зокрема рядове козацтво, а також козацька еліта (Б.Хмельницький, П. Дорошенко, значна частина полковників та ін.).

Великий вплив на українське та польське середовище того часу мала східна мода, бо, незалежно від воєнного становища на Великому кордоні, через Україну з Туреччини, Ірану, Індії та Єгипту прибували в Європу торговельні каравани з тканинами, одягом, парфумерією та іншими предметами туалету. За східними взірцями на Україні засновувалися мануфактури, а також використовувався досвід турецького фортечного будівництва. У домашньому побуті українці запозичили низку східних страв і напоїв, зокрема каву, шербет, халву тощо, а також деякі побутові ритуали.
Козак одягнений у типово східний костюм. Він має зачіску "оселедець", яка була зачіскою представників степового лицарства. Таку зачіску, за повідомленням візантійських джерел, як ознаку приналежності до високого лицарського стану, мали знаменитий гуннський цар середини V ст. Аттіла і київський князь другої половини X ст. Святослав - син княгині Ольги.
Не тільки одяг та зачіска свідчать, що українське козацтво успадкувало традиції східного лицарства, а й символіка зброї. Зокрема, лук як символ східного степового лицарства (починаючи ще із скіфських часів) був обов'язковим лицарським атрибутом турецьких султанів та османської еліти. У козацтва також лук і стріли як символи лицарства присутні в численній геральдиці, портретному живопису (Дмитро Байда-Вишневецький, Петро Сагайдачний, козак Мамай) і т. ін. До лицарської козацької символіки належить також і рушниця (мушкет).
На думку сходознавця О. Галенка, "козаки скопіювали яничарську піхоту як воєнну силу, грізну владою рушниці, створивши вагомі підстави піднесення рушниці до символу козацького війська і ширше - привілейованого збройного стану, якого десятиліттями добивалося козацтво".
Проте рушниця не була символом лицарства ні на Заході, ні на Сході, навіть згадувані яничари (гвардія турецьких султанів), які були висококваліфікованими мушкетерами, не використовували рушницю у своїй символіці. Східне і західне лицарство, формування якого, на відміну від українського козацтва, припало на часи до масового використання вогнепальної зброї, вважало рушницю підлою зброєю. Запорожці піднесли застосування мушкета до вершин досконалості і обрали його за символ лицарської (козацької) доблесті.

На козацькій військовій організації теж позначилися тюркські зв'язки. Так, козацький полковник за прикладом турецького санджак-бея об'єднував у своїх руках цивільну і військову владу, а значення коша - місця зосередження татарського війська - було трансформовано на козацькому грунті в структурну одиницю територіального війська. Бунчук носили як над головою паші, хана, так і над головою козацького гетьмана.
Від кочівників козаки запозичили табір з возів і перетворили його на грізний бойовий порядок оборони і наступу шляхом поєднання його з вогнепальною зброєю.
За висновками вченого-історика О.Толочка, запорожці за східними традиціями державотворення для назви своєї держави Запорозької Січі застосували метафору - "Військо Запорозьке"  (подібно до східної метафори - "Орда", тобто військова держава). Так називалася і українська козацька держава Б.Хмельницького, а свої універсали він підписував титулом "Гетьман Війська Запорозького".
В козацькі часи вислів "Військо Запорозьке" мав подвійне навантаження. З одного боку, він означав "українське козацьке державне утворення". Про це свідчать договори, укладені між Військом Запорозьким і такими державами як Польща, Росія, Кримське ханство, Туреччина, Молдавія, Трансільванія тощо. З іншого боку, словами "Військо Запорозьке" могли визначатися українські збройні сили, армія і т.д.

Стосовно території Великого кордону ще зазначимо, що одночасно з господарським промислом виникає воєнний промисел, який на своєму початковому етапі зводився до силового заволодіння чужими здобутками праці. Люди, які займалися воєнним промислом або поєднували господарчий промисел з воєнним, стали називатися козаками, а саме явище - козакуванням. Козакування у XIV ст. спочатку виникає на південному боці кордону у татар, а у XV ст. - і в українців.
Кримське ханство під впливом свого сюзерена в останній чверті XV ст. починає вести воєнний промисел з метою грабіжництва і людоловства не тільки в зоні Великого кордону, а й у прикордонній та далекій від нього території України. У цей час козацтво не було численним, а головне, не було згуртованим як військова сила - оскільки козакуванням (сезонним) займалися представники різних верств населення з різних куточків України - і тому не могло дати належної відсічі нападникам. Україна палала пожежами, а тисячі її мешканців ішли в неволю.

У XV-XVII ст. повсюдно в арміях панував принцип самозабезпечення. Солдат повинен був сам придбати собі зброю, спорядження, коня, провіант і т.п. У кращому випадку під час найму йому могли заплатити якісь гроші, але основна винагорода планувалась за рахунок пограбування населення в районі воєнних дій. При цьому не мало значення, чиє це населення. Що ж стосується Кримського ханства, то тут були ще свої особливості.
Кримські хани роду Гіреїв - прямі спадкоємці Чингізів, а отже, і Золотої Орди. За своїм родовим статусом вони стояли вище турецьких султанів. У зв'язку з цим, хоч кримський хан і був васалом турецького султана, але останній не міг наказувати ханові, а тільки просити. Крім цього, на кримського хана за традиціями спадкоємності був покладений обов'язок контролювати територію, яка раніше належала до Золотої Орди. Враховуючи цю обставину, король Польщі і цар Московської держави платили кримському хану щорічну данину ("упоминки"). Крім того, хан часто вимагав додаткових дарунків і вважав морально виправданим здійснити похід на "свої" землі, щоб додатково отримати прибутки. Цим пояснюються часті грабіжницькі напади татар на українські і московські землі.

Доленосною для українського козацтва, за висновками С. Леп'явка, стали середина та друга половина XVI ст. Цей період характеризується низкою важливих подій, які безпосередньо зачепили інтереси козацтва.
По-перше, у XVI ст. у Великому князівстві Литовському, до складу якого входила переважна більшість земель України, відбулася реформа феодальних структур і реорганізація військової справи. Завершується формування шляхетства як лицарського привілейованого стану з широкими політичними правами. Внаслідок цього частина військово-службового стану бояр втратила право на землеволодіння.
По-друге, після Люблінської унії (1569 р.), яка об'єднала Польщу і Литву (разом з Україною) в єдину державу - Річ Посполиту, українські землі підпадають під юрисдикцію державних структур Польщі, в яких не було місця для українських бояр. Внаслідок цих двох подій величезна армія українських бояр, яка до того становила основу збройних сил і структур місцевої влади, опинилася "за бортом" держави. Колишнє боярство стояло перед вибором: або перетворитися на селян, або покозачитись і під новим ім'ям (козацьким) боротися за повернення своїх боярських прав. Воно обирає останній шлях і до кінця XVI ст. повністю покозачується.
Внаслідок цього процесу козацтво "обоярилось", тобто отримало потужну інтелектуальну силу, уособлену людьми, які мали великий досвід у військовій справі та державотворенні. Ця сила стає організаційним ядром козацтва і перетворює його із аморфного прикордонного військово-промислового утворення на новий суспільний стан у Польському королівстві.
Зміни, що відбулися в козацтві, відразу ж відбилися на функціонуванні Великого кордону. Починаючи з середини XVI ст. козацтво поступово перетворюється на потужну і грізну воєнну силу на Великому кордоні, набирає суто національних (українських) і православних рис. Одночасно українське козацтво заглиблюється в зону Великого кордону для господарчого промислу та використання малодоступних (у топографічному відношенні) територій для створення своїх форпостів-мікросічей.

Першу спробу створити такий форпост на острові Хортиця зробив у 50-ті роки XVI ст. Дмитро Вишневецький. Але в цей час українське козацтво не було ще сконсолідоване у потужну військову силу, тому зусилля легендарного князя не мали продовження. Спираючись на воєнну силу, українське козацтво у другій половині XVI ст. здійснює колонізацію значної території Великого кордону шляхом утворення кошових осередків у районах інтенсивних промислів:
на р. Самара з форпостом Самарчук (сучасне м. Новомосковськ Дніпропетровської обл.), на р. Кальміус при впадінні її в Азовське море (район сучасного м. Маріуполь Донецької обл.), на р. Інгулець при впадінні її в р.Дніпро - в урочищі Перевізка (район сучасного м. Херсон) та на р. Південний Буг при впадінні в неї р. Синюха - в урочищі Запорозький гард (район сучасного м. Первомайськ Миколаївської обл.), на островах Великого Лугу (сучасна територія Нікопольського району Дніпропетровської обл.), а також на перевозі Переволочна - біля впадіння в Дніпро з правого берега Омельника II, а з лівого - р. Ворскла (біля сучасного с. Мишурин Ріг Дніпропетровської обл.).
Отже, наприкінці XVI ст. на Великому кордоні відбулися помітні зміни, які характеризуються вступом козацтва на шлях створення на Низу Дніпра нових його організаційних структур, що мало змінити співвідношення сторін на користь їх збалансованості.

Великий степовий кордон України був своєрідною системою, яка включала такі полярні компоненти як кочівництво і осілість, християнство і мусульманство, культури Сходу і Заходу, господарчий і воєнний промисли, воєнні конфлікти і мирне співіснування між українцями і татарами.
Здавалось би, така система не мала права на тривале існування. Як відомо, життєдіяльність будь-якої системи забезпечує її функція. Основним змістом функції Великого кордону як системи є співіснування усіх її компонентів. Воно забезпечувалося двома основними чинниками: спільним використанням багатств Великого кордону і балансом військових сил (балансом воєнних конфліктів) з обох його боків. Чинник співіснування між українцями і татарами забезпечувався великою їх місткістю до запозичення одне в одного елементів духовної і матеріальної культури, не втрачаючи при цьому своєї національної ідентичності.
Позитивні аспекти цього явища для долі українського народу, за умов, якщо він буде мати воєнно-політичний союз з Кримським ханством, розуміли представники козацької еліти, зокрема Б.Хмельницький, П. Дорошенко, П.Орлик та ін. Вже згадуваному Я. Дашкевичу вдалося розшифрувати символіку особистого герба Б.Хмельницького. Виявилося, що ліва сторона герба має зображення українських клейнодів, а права - турецьких.
Торкаючись іншого чинника стійкості Великого кордону як системи - балансу воєнних конфліктів, скористаємося спогадами барського старости Бернарда Претвича, який протягом 1540-1551 рр. брав у них безпосередню участь.
По-перше, він зазначає, що в основі цих конфліктів лежала не ворожнеча, а промисел. Торгівля людським товаром була найприбутковішою статтею на порубіжжі. Цим промислом не нехтували мешканці з обох боків кордону. У зв'язку з цим під час сутичок прагнули уникнути втрат забитими.
По-друге, на промисел для людоловства виходили маленькими підрозділами (в межах 50 чоловік). Така тактика з боку татар дозволяла їм рухатись на великій швидкості (до 300 км за добу), непомітно обходити сторожу, нападати на населений пункт, брати в полон його мешканців і швидко відходити в степи Великого кордону. Попередити татарський напад за таких умов було майже неможливо, тому вся тактика боротьби з такими нападами зводилась до єдиного - погоні за нападниками і теж у складі невеликого підрозділу.
Наздогнавши татарський підрозділ, відбивали здобич, а також здійснювали помсту шляхом знищення татарських та турецьких поселень і їх мешканців на південному порубіжжі кордону. Забирали полонених і коней. За людей отримували викуп, а коней реалізовували через торгівлю. Б. Претвич зазначає, що турки не брали участі безпосередньо у цьому промислі, а надавали татарам своїх коней, за що отримували половину здобичі (за оренду коня).
Згідно із скаргами турецької і татарської сторони, козаки також займалися воєнним промислом на південному порубіжжі, застосовуючи тактику малих підрозділів. Ця тактика поширювалась, за висновками відомого історика М. Грушевського, і на господарчий козацький промисел, що сприяло осіданню козацтва на Низу Дніпра, але з інших причин. Прикордонні старости брали великі побори з козацьких ватаг, які поверталися з промислу. При цьому чим більша була ватага, тим більший був податок. Щоб зменшити побори, козаки вдавалися до зменшення ватаги, тобто частина козаків залишалася на Низу Дніпра і реалізовувала через торгівлю свою частку промислу на південному порубіжжі та в Криму.

Таким чином, Великий кордон України був небезпечним і нестабільним у воєнному відношенні, але він дарував за це позадержавну свободу і незалежність людині, якщо вона була здатна захистити себе за допомогою зброї. У зв'язку з цим на терені кордону осідали люди з певними рисами характеру, зокрема, відважні й мужні, здатні на ризик, згодні терпіти дискомфорт і випробування.

Аналіз воєнних конфліктів на Великому кордоні другої половини XVI ст. свідчить, що це були конфлікти між українським козацтвом і Кримським ханством. Ця держава була народжена Великим кордоном і існувала за його законами. Турецький протекторат для Кримського ханства був формальністю. Керівництво Османської імперії було зацікавлене в існуванні цього передового форпосту мусульманства на кордоні з християнським світом і готове було піти на будь-які поступки, аби його зберегти.
З іншого боку, польський уряд був зацікавлений в існуванні українського козацтва, яке було єдиною воєнною силою на Великому кордоні, здатною протистояти Кримському ханству. Це було необхідно, але недостатньо. Незважаючи на великий вплив козацтва на процеси, що відбувалися на Великому кордоні, воно не мало єдиної організаційної структури, не було визнане збройними силами Польщі, за виключенням невеликого підрозділу реєстрових козаків, і тому поступалося в мобілізаційній та бойовій готовності перед татарським військом, яке було збройними силами Кримського ханства.
У структурі Великого кордону як системи для її сталості, розвитку і досконалості не вистачало важливого компоненту - державного утворення на його північному боці, яке б було альтернативою Кримському ханству і яке б перетворило українське козацтво на свої збройні сили. Умови реалій вимагали створення державного утворення, яке було б передовим форпостом християнства на Великому кордоні України. І таке державне утворення виникло на території нинішнього нашого міста і області у 80-х роках XVI ст. під назвою Війська Запорозького або Запорозької Січі, при цьому небезпечні умови Великого кордону стали гарантом її існування і незалежності.

В козацькі часи територія сучасного міста Дніпропетровська і області були складовою частиною земель Запорозької Січі (Війська Запорозького). Управлінський центр Січі розташовувався у Великому Лузі на території сучасного Нікопольського району. За різних обставин у межах цього району управлінський центр Січі п'ять разів змінював місце свого розташування, від чого Запорозька Січ у кожному випадку отримувала іншу назву: Томаківська (80-ті рр. XVI ст. - 1593 р.), Базавлуцька (1593 - 1638 рр.), Микитинська (1638 - 1652 рр.), Чортомлицька (1652 - 1709 рр.), Шапільненська (1734 - 1775 рр.).

Перша Січ (Томаківська) виникла у 80-ті рр. XVI ст. шляхом об'єднання кошових (малих) утворень (форпостів-мікросічей) козацтва, які до цього існували на прикордонній території та на Низу Дніпра. Можна припустити, що перед її утворенням таких малих кошів було не менше 6-8. Із них 4 було на Низу Дніпра: Самарський, Кальміуський, Інгульський та Бугогардівський, і не менше 3-4 на українсько-татарському прикордонні (Брацлавщина та південна Київщина). Можливо, це Канівський, Черкаський та Переволочанський.
Оскільки створення Січі було ініційовано військовим станом - українським козацтвом, то основи її державності спиралися на військовий елемент, який і визначав її характер: виникла військово-демократична республіка з адміністративно-військовою та судовою владами. Провідна роль військового елементу в цій республіці проявлялася в тому, що козацька військова адміністрація контролювала всі сфери життя, а кожен козак був не тільки громадянином, а й її воїном. Цей шлях побудови української державності у поєднанні з її демократичними засадами є унікальним у світовій практиці.
Законодавчою владою Запорозької Січі була Рада Січі, виконавчою - гетьман із своєю адміністрацією, а судовою - суди малих кошів, яких було 6-8 і відповідно стільки ж - кошових отаманів. Посади кошового отамана Січі тоді ще не існувало. Про курені бракує будь-якої інформації, хоч малі коші виникли шляхом об'єднання територіальних козацьких громад. Збройні сили Січі складалися з формувань кошів і отримали назву Війська Запорозького.

1593 року Томаківська Січ була зруйнована кримськотатарською армією, тому у наступному році столиця Січі була облаштована на о. Базавлук, який знаходиться на відстані 30 км від о. Томаківка вниз за течією Дніпра. Цікаву інформацію про Базавлуцьку Січ подає у своєму щоденнику посол австрійського імператора Еріх Лясота, який відвідав її з дипломатичною місією 1594 р. Він, зокрема, пише, що на січову раду скликали козаків осавули, що не траплятиметься на Січі у пізніші часи, зокрема у XVIII ст., коли на такі ради скликали козаків курінні отамани.
Він також повідомляє, що після ради "ми пішли у свої хатини, які вони звичайно називають кошами". Отже, йдеться про розташування кошів у столиці Січі, де заступниками (помічниками) кошових отаманів з військової справи були осавули. Лясота також лише, що полковник у Війську Запорозькому - "це начальник над п'ятьма сотнями вояків". Ще він свідчить про наявність на Січі осіб, "які командують у Війську Запорозькому понад 100 козаками кожний". Отже, січовий похідний полк поділявся на сотні, а остання - на десятки.

Утворивши державу Військо Запорозьке та її збройні сили, українське козацтво спрямовує свою зброю не тільки на південь Великого кордону, а й на північ, проти польської влади, вимагаючи повернення боярських прав. Перші збройні конфлікти між польською владою і Запорозькою Січчю (Томаківською, Базавлуцькою) за станові права козацтва відбулися під керівництвом гетьманів Війська Запорозького К. Косинського (1591-1593 рр.) та С. Наливайка (1593-1596 рр.), але ці повстання не дали позитивних результатів для козацтва.
Упродовж наступних 30 років проблема конфліктів була вирішена польським урядом шляхом залучення козацтва до участі у воєнних кампаніях 1602-1621 рр., що вгамувало боротьбу за повернення боярських прав, оскільки війна годувала усіх її учасників. Але закінчилася війна, і понад 40 тис. козаків, її учасників, які звикли жити з воєнного промислу, залишились без засобів існування.
Одним із шляхів виходу із цієї ситуації був вступ на державну службу, яку гарантував козацький реєстр. Щоб розширити кількісний склад цього реєстру, спалахують повстання проти польської влади, організовані гетьманами Війська Запорозького: М. Жмайлом (1625 р.) та Т. Федоровичем-Трясилом (1630-1631 рр.). Польський уряд пішов на поступки, але більше 6 тис. реєстровців через обмежені фінансові можливості він не міг узяти на утримання. За таких обставин та частина козацтва, що не потрапила до реєстру, спрямовує свій досвід і здібності на проведення воєнного промислу у південній частині Великого кордону та його південному гінтерланді [(нім. Hinterland, від hinter - за, позаду і Land - місцевість) - держави і території, які примикали до Великого кордону. Для південної його частини це - Кримське ханство та Туреччина].

З цією метою судноверф Базавлуцької Січі створює потужний морський флот, який давав можливість запорожцям вести бойові дії проти турецького флоту та гарнізонів узбережних фортець. 1606 р. вони здобули й зруйнували турецькі порти: Кілію, Акерман, Варну, 1613 р. атакували Трапезунд і зруйнували Сіноп, а 1615 р. спалили околиці Константинополя. У 1616 р. флот, очолюваний П. Сагайдачним, здобув і спалив Кафу. Морські експедиції були дуже ризиковані, але вони давали багату здобич. Ці напади сковували значні сили противника на турецько-татарському узбережжі Чорного моря. В такий спосіб ослаблювалася сила турецько-татарського натиску на українські землі.


За матерiалами:
І. С. Стороженко
Дніпропетровськ. Віхи історії. – Дніпропетровськ: Грані, 2001