У 1768 р. почалася російсько-турецька війна, яка мала серйозні наслідки для нашого краю. Запорожці взяли в ній активну участь, проявивши хоробрість і кмітливість. Генерал-фельдмаршал П. А. Рум'янцев 15 червня 1769 р. писав кошовому отаману: "Учиненные вами над неприятелем поиски возвышают общественно славу всего Запорожского войска... Они суть истинным доказательством... неутомимых трудов и ревностнейшей верности... Запорожского войска". За успішну бойову кампанію 1770 р. Запорозьке військо було нагороджене царською грамотою, а кошовий отаман П. Калнишевський - медаллю з діамантами. Відома дослідниця історії Запорозької Січі О. М. Апанович також звернула увагу на наукове значення Дунайської експедиції запорожців 1771-1773 рр., оскільки вони провели навігаційні роботи по дослідженню дунайського і чорноморського шляхів та склали їх перші локації. За участь у бойових операціях під час війни Військо Запорізьке отримало від уряду нові клейноди. Принагідне зазначимо, що в ході бойової операції у жовтні 1770 р. запорожці захопили обози хана Крим-Гірея та ординський ясир - 673 волохів-молдаван і близько 100 євреїв. Волохів вони відправили до Старого Кодака, а євреїв - до торговельного містечка Нові Кодаки. Ці та ще 1300 волохів, визволених запорожцями під Очаковом, за дозволом Коша поселилися неподалік від Старого Кодака, утворивши село Волоське на Дніпрі та Волоські хутори на Сурі.

У роки війни була споруджена нова лінія укріплень від Азовського моря до Дніпра, яка "підперла" лівобережну частину Запорозької Січі з півдня, перекривши козакам доступ до Азовського моря. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. до Російської імперії відійшли землі між Дніпром і Бугом та на узбережжі Чорного моря. Завершення війни вирішило і долю Запорозької Січі.
У ніч на 5 червня 1775 року військо під загальним командуванням генерал-поручика П.Текелі, яке поверталося з фронту, за таємним наказом Катерини II раптово оточило Січ і зруйнувало її. Лише 3 серпня був проголошений царський маніфест про скасування Січі, котра "вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков".

Почалася нова сторінка в історії нашого краю.
Доля запорозьких козаків після "отакування" Січі склалася по-різному. Кошовий отаман П. І. Калнишевський таємно був відправлений до Соловецького монастиря, що у Білому морі. 25 років таємний в'язень монастиря перебував у засланні, безвісти пропавши для рідних та запорожців. Його звільнили незадовго до смерті, а помер він там же у 112-річному віці (1803 р.) Місце його поховання в Соловецькому монастирі було виявлене лише у 70-х рр. XIX ст.. Інші впливові старшини - військовий писар Іван Глоба та військовий суддя Павло Головатий були відправлені до Сибіру, деякі були засуджені. Більшість же козацької старшини середнього порядку була зарахована на офіцерські посади до російської армії. Частина запорожців під час розорення Січі врятувалася втечею і заснувала Задунайську Січ (1775-1828). Козаки, які проживали в слободах і містечках, були перетворені на державних поселян.
У колишній Січі (столиці) і паланкових поселеннях розташувалися гарнізони царських військ. Запорозькі землі спочатку були включені до Новоросійської губернії і роздані в приватне володіння переважно іноземцям, які знаходилися в російському підданстві, російським урядовцям і офіцерам, а також українським поміщикам старшинського походження (з колишніх Запорожжя і Гетьманщини). Величезні земельні площі в нашому краї отримали Г.О.Потьомкін, О. О. Прозоровський, О. О. В'яземський, Й. І. Хорват та ін. За архівним документом, у 1776-1782 рр. запорозькі землі у володіння отримали 34 особи, серед них і ті, які стали заселяти свої нові землі прийшлими людьми і які стали засновниками багатьох нині існуючих населених пунктів нашої області.
Указом Катерини II від 9 вересня 1775 р. була утворена Славенська і Херсонська єпархія, котра включила в себе землі колишньої Запорозької Січі, землі, приєднані за Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р., та ті, на яких ще у 1764 р. була утворена Новоросійська губернія. Першим архієпископом цієї єпархії став надзвичайно освічений грек Євген Булгаріс, у котрого пізніше Г.Потьомкін купив цінну бібліотеку, призначену для університету в Катеринославі. Починаючи від 1775 р. і до 1802 р. на території Південної України відбувалися безкінечні адміністративно-територіальні зміни.
Остання чверть XVIII ст. - це період в історії нашого краю, який характеризується якісно новими процесами в політичному, соціально-економічному і культурному розвитку. Більш інтенсивно йде процес заселення і господарського розвитку, заснування нових поселень, появи перших мануфактур, будівництва міст. Царський уряд добився контролю за міграцією населення в нашому краї. Приток населенню (головним чином, з Правобережної та Лівобережної України, а також на пільгових умовах іноземців, запрошених урядом для колонізації запорозьких земель) мав своїм наслідком появу нових міст, слобод, сіл - державних, військових, приватновласницьких.

У зв'язку з питанням про інтенсивне заселення краю і появу нових поселень згадаємо легенду про так звані "потьомкінські села". Легенда про фальшиві села, які по волі генерал-губернатора краю князя Г. О. Потьомкіиа виникали на шляху руху цариці Катерини II, яка мандрувала на Південь, не відповідає дійсності. Як свідчать історичні джерела, це були реальні козацькі і посполитські слободи вздовж узбережжя Дніпра, лише певним чином прикрашені. Характерними для місцевих слобод, містечок, сіл, хуторів були охайність і естетика в зовнішньому вигляді житла та господарських будівель, у благоустрої подвір'я і всього поселення. Причому нові поселення, які виникали в межах колишніх Запорозьких Вольностей, своїм ресурсом мали і населення розкиданих по широких просторах хуторів і сіл. В ордері Г. О. Потьомкіна генералу П. Текелі від 18 червня 1775 р. щодо адміністративних заходів на землях ліквідованої Запорозької Січі читаємо: "Переписать число душ в каждой слободе особно й сделать положение, к которому пикинерному полку по удобности и ближайшему разстоянию каждая из них приписана быть должна. А узнав число людей, желающих поселиться в сей провинции, следует назначить им места, на которых к пребыванию их должно строить слободы, наблюдая при том, чтоб мелких й повсюду розсыпаньіх селений ни каким образом заводить не дозволять, но назначить таковым слободам выгоднейшия, как для жизни, так й для способного йми управлення места при больших дорогах й безопасных местах, так чтоб избегнуть на будущее время, в случае какой непредвидимой надобности, нарядов подвод из дальних мест". 24 вересня 1775 р. Г. О. Потьомкін пише в ордері азовському губернатору В. О. Черткову: "Господин генерал порутчик й кавалер Текеллий от 29-го минувшего августа рапортом между протчим требовал от меня, чтобы разсеянных зимовниками запорожцов, хотя они все поселение ныне имеют й в выгодньіх для себя местах, свесть по нескольку в самыя удобнейшия места, расположенные близ дороги для заведення деревень й чтоб сию комиссию возложить на вас обще с господином губернатором Новороссийской губернии..."
Ця вимога будувати поселення у вигідних місцевостях і при великих шляхах (Дніпро був найзначнішим водним шляхом) часто звучить у документах того часу. У документі 1779 р. також зустрічаємо вимогу, "дабы все живущие ныне зимовниками старшины й козаки переселились, где которой пожелает в городах или в государственные слободы". В рапорті полковника І. М. Синельникова новоросійському губернатору М.Д.Язикову від 26 березня 1780 р. знову говориться про вимогу і заохочення переселення козаків із зимівників у міста і державні слободи.